«А твої справи у домі хто робитиме?» — Дружина вирішила як слід виснажити чоловіка до того як відпустить його до коханки

Чоловік має іншу жінку, Амалію. Про це Лідії розповіла подруга. Щойно Володя повернувся з роботи, дружина прямо запитала його: — Це правда? Про Амалію? — Я сам хотів тобі розповісти. А коли ти вже знаєш, то я піду. – відповів чоловік і пішов збирати речі. У Ліди потемніло в очах. Вона впала на стілець. Двадцять років разом, пліч-о-пліч пробивали свій шлях. А тепер… Через кілька хвилин, прийшовши до тями, вона пішла до спальні, де Володя збирав свої речі. — Швидко зібрався, — сказала вона. — А закрутки з дачі ми з дочкою в сумках потягнемо? Поїхали, привеземо, поки ти ще не зник…

Коли дружина складала в ящики помідори, яблука і банки, чоловік став перекопувати город. Лідія, приготувавши все до транспортування, подивилася на чоловіка, і сама взялася за лопату… — Двері на балкон у кімнаті дочки відремонтувати треба. Щоб донька взимку не мерзла. Плитку у ванній покласти. Стару ти зняв, а хто нову класти буде? Наступного дня, зранку, він почав класти плитку. Ремонт чоловік робив зранку раніше й увечері, після роботи. Робив автоматично, а сам думав про те, що любить і Амалію, і Лідію, і дочку… От би зробити так, щоб і з дружиною не розлучитися, і коханку не кидати…

Не вийде, Лідія максималістка. А дружина, готуючи Володі вечерю, думала: «Яка господиня, ця Амалія, невідомо. А у Володеньки виразка. Треба ж йому готувати. Та й черевики нові я йому не купила.» Вона накрила стіл, покликала чоловіка обідати, сама пішла з помешкання. Коли повернулася ні Володі, ні його речей удома не було. А на столі лежали його ключі. Настав вечір, Лідія зібралася повечеряти. Пролунав дзвінок у двері. — Не зможу я без тебе та доньки. Ніби по живому ріжу… Лідія уткнулася в груди чоловіка і розплакалася.